В Україні екологічний податок не виконує своєї основної функції — фінансування реальних природоохоронних та декарбонізаційних проєктів.
Про це розповідає UBB
На відміну від Європейського Союзу, де ці кошти використовуються в рамках “зеленого переходу” для модернізації промисловості, Україні слід запровадити аналогічну модель, якщо вона прагне стати членом ЄС, йдеться в аналітичному матеріалі “ЕкоПолітика”.
Зазначається, що Державний фонд охорони навколишнього природного середовища в Україні був створений ще в 1991 році. Протягом понад 20 років кошти від підприємств за забруднення довкілля мали чітке цільове призначення, використовуючи їх виключно на екологічні ініціативи.
Проте в кінці 2014 року, в рамках бюджетної реформи, більшість надходжень від екологічного податку було спрямовано до загального фонду державного бюджету. Формально фонд залишився в законодавстві, однак фактично перестав існувати як окремий фінансовий інструмент, а “екологічні” кошти почали витрачатися на інші бюджетні потреби.
Ситуацію частково спробували виправити у 2024 році, створивши бюджетну програму “Фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації”, куди акумулюється частина податку за викиди CO₂. Однак цей фонд переважно фінансує заходи з енергоефективності, а не скорочення промислових викидів.
Серед підтриманих ініціатив – встановлення сонячних електростанцій на державних будівлях, енергоаудити, лізингові програми для ОСББ та інші заходи, які значно відрізняються від промислової декарбонізації. При цьому великі підприємства, які є основними платниками екоподатку, не мають доступу до цих коштів для власної модернізації.
Експерти вказують на системні проблеми української моделі екологічного оподаткування. Вона має вузьку базу і не охоплює значущі джерела забруднення, зокрема транспорт. Адміністрування податку ускладнене через відсутність чіткої методології вимірювання викидів, що призводить до заниження показників і недоотримання коштів бюджетом.
Крім того, в Україні відсутні фінансові стимули для підприємств, такі як податкові пільги, гранти чи субсидії, які в інших країнах поєднуються з екологічними податками.
Окремою проблемою є розподіл і використання надходжень. Значна частина коштів розчиняється в загальному фонді бюджету, а на місцевому рівні екоподаток часто витрачають на ремонти, потреби ЖКГ або псевдоекологічні заходи замість реальних природоохоронних проєктів. Аналітики наводять приклади, коли під виглядом екологічних програм фінансують обрізку дерев, прибирання вулиць чи ремонт каналізацій.
Фахівці наголошують, що точкові зміни, такі як підвищення ставок або коригування звітності, проблему не вирішують.
Екологічний податок в Україні потребує комплексного реформування:
- розширення податкової бази;
- посилення контролю;
- створення прозорого механізму розподілу коштів;
- реальних фінансових стимулів для “зеленого” переходу промисловості.
Інакше він залишатиметься лише фіскальним інструментом, а не драйвером екологічної трансформації, необхідної для відповідності європейським нормам.